Кілька років тому моя мама занедужала на хворобу Альцгеймера. Хвороба прийшла раптово та несподівано. Після появи перших симптомів, настало миттєве погіршення стану здоров’я. Можна сказати, що хвороба обрушилася на нас, як грім серед ясного неба!

Перед хворобою…

– Моя мама була надзвичайною, самостійною жінкою. Вона виховувала мене сама і була вимушена тяжко працювати, щоб заробити на наше утримання. Тому дуже часто вона була перевтомлена та запрацьована.

– Моя мама була дуже інтелігентною жінкою і цікавилася багатьма речами. Її завжди приваблювали історія, географія, подорожування, археологія та спорт (особливо видовищні його види, як фігурне катання або стрибки на лижах з трампліну), музика, фільми та література. Вона постійно купувала багато книжок і таким чином в нашому домі з’явилася досить велика бібліотека.

– Моя мама була дуже приязною особою. Вона любила знайомитися та товаришувати, тому завжди мала багато приятелів та знайомих. Мама охоче дискутувала на різні теми. Люди любили з нею порозмовляти, бо вона завжди знаходила час щоб вислухати їх проблеми, обговорити цікаве теми або просто потеревенити.

– Моя мама була дружньою до всіх людей, незалежно од їх поглядів, точки зору, релігії, шкідливих звичок та ін. У кожній людині вона старалася помічати тільки добро.

-Моя мама була дуже віруючою особою, вона старанно молилася і жила докладно за Євангелієм. Такий спосіб життя не заважав їй розмовляти з атеїстами, агностиками чи людьми, що належать до нехристиянських церков. Мама поважала точку зору інших, хоча ж в цілому завжди твердо відстоювала свої погляди.

– Моя мама була моєю найліпшою приятелькою. Я могла розповісти їй все, що мала на серці. Завжди знала, що можу їй довірити свої переживання та проблеми. В такі моменти вона зазвичай втішала мене і пробувала зайти найліпше рішення. Пізніше, коли я залишила свій сімейний будинок та переїхала до столиці, ми кожного дня розмовляли по телефону і такі розмови могли тривати годинами.

-Моя мама була дуже вимогливою, за що я їй дуже вдячна. З однієї сторони вона балувала мене, а з іншої завжди ставила переді мною високі вимагання. Але від себе мама вимагала не менше. Вона завжди говорила, що справжнього успіху можна осягнути тільки тяжкою працею, зусиллями та витривалістю.

-Моя мама показала мені, як я повинна долати труднощі та життєві негаразди. Вона навчала мене, що людина ніколи не повинна піддаватися , коли життя стає більш тяжким. Я навчилася тому, що для нас немає нічого неможливого і всього можна осягнути коли є близькі стосунки з Богом.

Моя мама була надзвичайною жінкою. І такою я хотіла би запам’ятати її на завше. Я дуже вдячна їй за все, що вона зробила для мене.

Коли прийшла та страшна хвороба…

Коли у мами з’явилися перші ознаки хвороби, я вирішила спочатку, що це звичайні проблеми з пам’яттю, як у багатьох людей. Адже зовні видавалося, що з моєю мамою все в порядку і нема підстав непокоїтися. Тому я не сприймала серйозно перші ознаки захворювання.

Але з часом я стала помічати, що з мамою відбуваються дивні речі. Наприклад, у неї появилися проблеми з орієнтацією і вона була вже не в стані познати місцевість, де ми жили. Їй здавалося, що ми знаходимося десь у іншому місті. Нарешті дійшло до того, що вона вже не могла самостійно знайти дорогу додому з магазину або костьолу.

Все частіше ставалося так, що мама не могла ясно та зрозуміло виразити свою думку. А крім того розповідала історії, яких взагалі не будо. Вона була певна, що крім нас в нашій квартирі живе хтось інший.  Дуже часто говорила, що бачить у вікнах постаті людей, часами з нашої родини, а часами і зовсім незнайомих. Вона майже постійно розмовляла з ними.

Як з’ясувалося пізніше, то були перші ознаки змін у свідомості, на які страждають багато хворих на хворобу Альцгеймера.

***

Як тільки я помітила дивне заховання мами, то одразу почала шукати допомоги у лікарів-спеціалістів. Лікар невролог скерував маму до шпиталю, де провели спеціальне обстеження і поставили діагноз: хвороба Альцгеймера. Од того часу нові ознаки того страшного захворювання почали з’являлися все частіше та регулярніше.

Захворювання розвивалося миттєво

Невдовзі мама перестала орієнтуватися в обслузі різних домашніх приладів (як радіо чи телефон), або в тим як включати чи виключати світло та ін.

Вона перестала мене пізнавати, гадала, що я – її приятелька з молодощі і постійно питала, де її дочка.

Тим часом найважливішою справою для неї стало повернення до нашого власного сімейного будинку. Те бажання стало неймовірно сильним. Вона постійно повторювала: «Я іду додому!» або «Коли поїдемо додому?». Од часу до часу мам пробувала вийти з квартири та самостійно дістатися додому, що знаходиться коло 200 кілометрів від столиці.

Час минав і я вже не могла спілкуватися з мамою у нормальний спосіб. Щодня та щотижня вона все більш ставала малою (1-2 річною), безпорадною «дитиною», що вже не є в стані слушно висловлювати своїх думок, нормально вести розмову, самостійно радити собі у щоденних справах, вірно розуміти та сприймати цей світ.

***

Коли минув 1 рок після поставлення діагнозу, мама жила вже у зовсім іншому «світі», в якому мала своє власне життя, у світі, в якому мала своїх приятелів і знайомих, де з нею відбувалися події о яких я і гадки не мала. Вона жила в своєму власному світі, що був для мене недоступний.

Дуже швидко дійшло до того, що мама стала потребувати постійного нагляду (24 години на добу) і я вже не могла залишити її в дому саму. Деякі знайомі радили мені віддати її до притулку або хоспісу (медичний заклад, в якому перебувають важко хворі з прогнозованим летальним наслідком), бо, як вони вважали, я психічно довго не протримаюся. Але я навіть не звертала уваги на такого типу рішення. Я вирішила, що буду самостійно піклуватися за мамою.

Іспит любові

Мушу признатися, що мамина хвороба була для мене страшною несподіванкою. Спочатку я не хотіла вірити в то, що мама є так тяжко хвора і що вже ніколи не повернеться до здорового стану. Було насправді тяжко усвідомити собі той факт, що одужання не наступить, а поведінка моєї мами вже ніколи не зміниться. На початку я не могла навіть зорієнтуватися у новій реальності. Я не була в стані погодитися з долею та прийняти той новий життєвий досвід.

Нажаль, стан моєї мами мав недобрий вплив на мене. Я часто мала поганий настрій, появлялася депресія, я стала дуже нервова і не могла заспокоїтись. Все більше поглиблювався неспокій та страх.

Перед усім, я боялася майбутнього. Адже ж я мала професійне плани, хотіла далі розвиватися, вчитися, мріяла осягнути нові життєві цілі. Раптом для мене стало цілком ясне, що я напевно ніколи не зреалізую своїх планів. Було абсолютно ясне, що турбота за мамою потребує відмови від багатьох речей, що до тих пір були мені приємні та приносили радість.

З часом мої негативні емоції тільки зростали. Я все ще не могла дати собі ради з новою ситуацією та новими обов’язками. Свідомість моєї власної слабкості та безпорадності стала причиною сильного болю та байдужості. Часом я хотіла просто залишити все та втекти на кінець світу.

***

Одного дня я зрозуміла, що вже не можу далі жити таким чином. Бракувало мені не тільки терплячості та витривалості, але, перед усім, любові до моєї хворої мами. Одночасно я дійшла до висновку, що моє негативне ставлення не в стані змінити а ні мами, а ні стану її здоров’я. Усі трудні ситуації, що складалися у той час, показали мені не тільки мою слабкість, але перед усім допомогли усвідомити, що я мушу змінити свій підхід до справи, та що я все ще потребую навернення.

Іспит віри

То теж був іспит моєї віри. Я не могла зрозуміти, що Бог знову обтяжив мене і мою маму дуже тяжким досвідом. Часто я зверталася до Бога з безпорадним питанням : «Чому …?»

Через те, що раніше Ісус вже зцілив мене фізично від кількох хвороб, я вирішила і цього разу попросити про заступницьку молитву багато кого з костьолу, особливо з молитовної групи Віднови у Святому Дусі. Але не зважаючи на молитви, Господь Бог мовчав.

З часом, мені стало ясно, що Ісус не зцілить моєї мами. Коли минуло кілька місяців і стан її здоров’я раптово погіршився, я почала питати Бога: «Чого чекаєш од мене?». Кожного разу, коли я питалася його таким чином, я «чула» відповідь у своєму серці та в своїх сумліннях. В душі я відчувала, що мушу змиритися з хворобою моєї матки та добре її опікати. Я відчувала, що такою є воля Божа у моєму житті на найближчий час.

Справжня Любов приходить з Небес

Одного дня мені спало на думку звернутися до Божого Милосердя.

Милосердя Боже є найбільшою цехою Бога. Милосердя – то любов Бога в дії. Річ у тому, що Господь схиляється над кожною людською убогістю, співчуває людині у кожній його біді, вислуховує молитви і прохання тих, що звертаються до Нього з довірою та приходить на поміч за потребою.

Я теж вирішила просити Ісуса Христа про терпіння та витримку, а перед усім про справжню любов до моєї мами. Я просила Його, аби він поміг мені змінити моє ставлення щодо хвороби і добре піклуватися за мамою. Тому я вирішила кожного дня відчитувати Коронку до Божого Милосердя.

Плоди молитви

Господь Бог дуже швидко одповів на мої прохання. Одразу по перших молитвах я помітила, що стала більш терпеливою і ставилася до мами та її хвороби з більшим порозумінням. Я знову набула оптимізму та внутрішнього спокою.

Господь Бог допоміг мені погодитись з Його волею, прийняти мій щоденний хрест та з любов’ю піклуватися за моєю мамою. Він зробив так, що я була в змозі прийняти свою скрутну ситуацію та могла виконувати щоденні обов’язки. До мене повернувся оптимізм і я перестала турбуватися про своє майбутнє, яке довірила Богові. Так жити було набагато простіше.

Але коли я нехтувала молитвою, або молилася занадто мало, негайно поверталися злі емоції та зневіра. І я знову не була в стані зміритися з обов’язками та хворобою мами. То змусило мене зрозуміти, що я постійно потребую допомоги і підтримки зі сторони Бога, тому що сама собі я не пораджу.

Сенс страждання

На початку захворювання я дуже часто ставила до себе та до Бога питання: «Чому страждає моя мама? Чому страждаю я?»

З часом я змогла поступово зрозуміти сенс свого страждання, а також, для чого страждає моя мама. Я усвідомила собі, що мамина хвороба є ласкою Божою, за яку я повинна бути вдячна Богові. Я відкрила, що мамина хвороба є Божим покликанням до любові. Викликом для мене, щоб більше наблизитись до Бога, ще більше любити Його та мою маму і служити їй з любов’ю.

Я відкрила, що страждання має оздоровчу силу, що звільнює мене від егоїзму, самолюбства, гонору та інших негативних цех, що досі руйнували мене зсередини і мали поганий вплив на моє життя. Я прийшла до висновку, що страждання є воротами, що відкривають мені дорогу до глибокої приязні та близькості до Бога. Тому той щоденний хрест став солодким для мене, коли я зрозуміла, що він – подібно до хреста Ісуса – відзначає дорогу до раю.

***

Кожного дня я прохала Ісуса наново, щоб укріпив мене і Він помагав мені. Христос змінював то що в середині: забирав мій непокій, нетерпіння, погані емоції та «вливав» в мене покій та радість. Він обдаровував мене внутрішньою силою та терпінням. Він допомагав мені краще зрозуміти свою хвору маму та прийняти її хворобу. Ісус зміняв мої помисли та скеровував моє серце. Кожного дня я відчувала, як вмирає в мені те «старе» і народжується нове життя!

Моя мама вмерла 14 вересня 2010 року.